Того ж дня Джон Скотрем повідомив членів свого міністерства:
Дорогі друзі!
З цим повідомленням я надсилаю вам a дуже незвичайний сон що я мав минулого суботнього ранку. Я сказав це своїй дружині перед церквою, і я повторив це ще раз у своїй проповіді, щоб не забути жодних подробиць. Перед обідом моя дружина вийшла з дому годувати корів, а я розігрівав їжу. Коли вона повернулася, ми отримали радісну новину, що під час нашого богослужіння народилося гарне теля. Оскільки я завжди записую дату народження теляти, то вперше подивився дату того дня і впізнав, що це 22 жовтня 2011 року — 167-ма річниця початку слідчого суду. Я думаю, що це робить мрію ще важливішою. Я назвав сон: Послання Четвертого Ангела.
Сон Джона Скотрема – Субота, 22 жовтня 2011 р
Уві сні я бачу себе в місті, яке ніби в іншому часі. Я перебуваю в жвавому, жвавому центрі маленького містечка, яке нагадує час незадовго до появи електрики. Я дивлюся на себе й розумію, що на мені дивний одяг. Усі вони античного коричневого кольору, а штани спускаються лише трохи нижче коліна, де вони скріплені пряжкою. Я ношу чорні, начищені шкіряні черевики, наче сьогодні їх уже не купити. Шкіра дуже товста, а взуття домашнє, ручної роботи. На мені товсті вовняні шкарпетки, які мене трохи дряпають. Мій верхній одяг нагадує фрак і спускається під сідниці. Я розумію, що це нормальний одяг багатьох людей навколо мене, і я не викликаю уваги в натовпі. Я скрізь на площі бачу газові ліхтарі, і мені абсолютно ясно, що я перебуваю в короткому періоді до впровадження електричного освітлення. Всі люди навколо мене говорять англійською, і я помічаю, що моя рідна мова англійська. (Усе, що було сказано уві сні, було застарілою англійською мовою, оскільки нею більше не говорять, але я її розумів.)
Тоді я відчуваю легкий голод. Я вирішив відвідати один із багатьох продуктових кіосків, які є тут, у центрі міста. Усі будки побудовані з досить грубого дерева і дуже примітивні. Тоді мій погляд ловить один, який несе великий дерев'яний знак над будкою. Напис говорить: «Гамбургер». Тепер я розумію, що це не та епоха, в яку я бачу себе переведеним, але я наближаюся до кіоску з закусками. За дерев’яним столиком-вітринкою, що сягає продавцеві та моєму животу, я бачу чоловіка дивної зовнішності. Він відрізняється від оточуючих людей, які майже без винятку мають кавказьке походження, як і я. На перший погляд він не справляє достовірного враження. Але це враження змінюється пізніше, коли він обслуговує мене. У нього дуже смаглявий колір шкіри, майже чорний, але він не має ніяких рис чорношкірого, а нагадує мені більше араба. Волосся кучеряве, чорне, як ворон, і спадає хвилями трохи нижче рівня плечей. Я пам'ятаю його обличчя лише смутно.
Він приймає моє замовлення гамбургера, а потім починає приготування, яке відбувається зовсім не так, як я очікував. Спочатку він бере величезну круглу булочку для гамбургера діаметром не менше 12 дюймів і ділить її на дві половини без ножа. «Зрізи» виглядають абсолютно чисто, ніби порізані ножем. Я не можу пояснити, як він зробив цей «трюк». Коли він кладе дві половинки на велику стійку зі світлого дерева, їх відповідна зовнішня сторона вниз, і я бачу, що дві половинки мають різні форми. Верхня половина гамбургерського хліба тонша, і її поперечний переріз нагадує півмісяць (вона увігнута), а нижня половина глибша і нагадує чашу.
Після цього чоловік ставить на стіл дві великі миски, обидві з яких приблизно відповідають розміру чашоподібної основи хліба для гамбургера. В одній мисці я бачу червоний соус, від якого я трохи лякаюся. Чаша наповнена цим соусом до країв і майже загрожує перелитися. Чомусь я знаю, що це не звичайний томатний соус, а кров. Але я не зупиняю цього чоловіка — я знаю, що мушу прийняти цей гамбургер. В іншій мисці два великих помідори, багато листя салату і трохи зелені, яку я не можу пригадати в деталях. Але я знаю, що всі вони вегетаріанські інгредієнти.
З блискавичною швидкістю чоловік віртуозно ділить два помідори на чотири помідорні половинки, знову ж таки використовуючи лише руки та без ножа, і кладе їх у нижню половину хліба для гамбургера, щоб залишилося трохи місця посередині. Потім чоловік, немов вихор, дістає листя салату один за одним з миски і кладе їх один за одним навколо половинок помідорів у нижню частину гамбургерського хліба, щоб утворилося коло з 24 листків салату. Єдиний отвір, який залишився, знаходиться в середині половинок помідорів. Все це виглядає дуже декоративно.
Потім я помічаю, що у чоловіка під торговим прилавком стоїть гриль для м’яса. Це конфорка, на якій я бачу лише один великий стейк з яловичини першого сорту. Вміло перевертає — і готово. Він кладе шматок м’яса в середину верхньої половини гамбургерного хліба, і тепер я розумію, для чого був призначений простір між половинками помідорів. Якщо поєднати верхню половину гамбургерного хліба з нижньою, шматок м’яса точно поміститься між чотирма половинками помідорів. Чоловік каже мені, що лише червоний соус може скріпити обидві половинки хліба, і що для цього нам потрібна ціла миска соусу. Я спостерігаю, як чоловік наповнює нижню половину хліба для гамбургера соусом, і вся миска поміщається. Я більше не бачу листя салату та половинки помідорів, і чоловік збирає гігантський гамбургер, вставляючи верхню половину з шматком м’яса в простір нижньої частини. Він простягає мені гамбургер, і я цікавлюся, скільки він коштує. Чоловік каже: «Якщо вам це подобається, це нічого не коштує».
Я їм гамбургер і відчуваю сильний смак сирого м’яса. Цікаво, що я їм це, тому що я вегетаріанець, як адвентист сьомого дня. Поки я їм гамбургер, мій розум просвітлюється. Я відразу розумію, що значення символіки абсолютно чітке, і що йдеться про «праведність вірою», яка складається з двох частин. Одна частина має Ісуса, а інша більша частина має нас як Його церкву. (М’ясо у верхній половині гамбургера представляє Його тіло, тоді як вегетаріанська частина в нижній половині представляє адвентистську вістку про здоров’я.) Очевидно, йдеться про четверту ангельську вістку, яку я отримав за останні два тижні у двох частинах. З’ївши гамбургер, я відразу абсолютно чітко розумію, що я пережив щось особливе і що зараз настав час, щоб мені показали більше.
Я сів їсти за столик навпроти снек-бару просто неба. Потім бачу, що підходить чоловік, кавказький за походженням, у якого, як і у мене, залишилося лише трохи волосся на голові, хоча він ще не дуже старий. Мені здається, йому років 35-40. Він підходить до мого столу, і я бачу, що він виглядає дуже, дуже сумним. Я відчуваю до нього симпатію і дружню прихильність, хоча я його ще не знаю. Він підходить ближче і сідає за мій стіл без жодних питань. Я запитую його, чому він такий сумний, і він каже мені, що має проблеми з духовним життям. Він усе своє життя шукав Ісуса, але так і не зміг знайти повної правди. Це зробило його таким нещасним, що він навіть не міг знайти розради в сім’ї, і він не розумів сенсу свого життя. Одразу я розумію, що цій людині потрібне повідомлення, яке я щойно отримав. Я пояснюю йому «праведність через віру» і що це неправда, що на хресті все закінчилося. Поки я пояснюю це йому на прикладі гамбургера, наголошуючи на тому, наскільки велике завдання для кожної людини в Церкві Бога, я бачу, як його обличчя починає сяяти. Обидва його очі сяють, і я бачу, що він тепер щасливий. Ми обіймаємось і призначаємо йому зустріч наступної суботи до моєї церкви для поклоніння. Я знаю, що він не адвентист, але він так мислить і так хоче жити.
Наступної суботи я бачу себе у фойє дуже великої адвентистської церкви. Є багато людей, які розмовляють тихим голосом. Чоловіки та жінки всі дуже гарно та респектабельно одягнені. Зараз набагато тихіше, ніж у адвентистських зборах. Я все ще живу в епоху, коли не було електрики. Зал освітлений газовими лампами. Тепер я бачу, як до мене підходить мій друг із закусочної. Його обличчя не світиться, і він знову виглядає дуже сумним. Я хочу його втішити. Він каже: «У мене зростали сумніви щодо того, чи справді повідомлення про нашу місію може бути правдивим. Звідки у вас впевненість, що все це правда?» Я дивлюся на нього з любов’ю і кажу: «Все Священне Писання та твори Елен Г. Уайт повні підтверджень». Але він каже: «Я все прочитав за ці кілька днів, але я не можу зберегти всю велику кількість інформації, це все ще більше мене бентежить». Тоді я посміхаюся, бо розумію його, і кажу йому на своєму старовинному англійському діалекті: «Мій друже, ти ще не зрозумів, що Святе Письмо — це згущене молоко. Що ти відчуваєш, коли випиваєш кварту молока?» Він відповідає: «Добре й задоволено». Далі я запитую: «Що ти почуваєш, коли випиваєш літр згущеного молока?» Зараз він також посміхається і каже: «Погано. Я б, напевно, вирвав». «Так, — кажу, — це те, що з вами сталося. Ви хотіли випити за кілька днів кількість згущеного молока, яка відповідає одному-двом галонам звичайного молока. Це занадто. Іноді потрібно зробити перерву, щоб переварити». Я знову розповідаю йому про символізм гамбургера та важливість нашого завдання в плані спасіння. Тепер його обличчя знову сяє.
Поки ми розмовляли, я не помітив, що інші брати і сестри у фойє помітили нас і почули нашу розмову. Раптом я бачу себе в оточенні досить великої групи братів. Чоловіки та жінки мало не кидаються на мене. Вони всі настільки зацікавлені в темі, що я ледве можу перед ними встояти. Вони штовхають і стукають мене ненавмисно, щоб витиснути з мене все, що я знаю. Хоча мене сильно турбують, я відчуваю, що це добре. Коли я їм все розповідаю, я бачу, що їхні обличчя також світяться. Всі разом вони сповнені радості! Мене турбує ще багато, але раптом ми чуємо сирену, і всі повинні зайти в «зал». Починається важлива подія.
Я кажу «аудиторія», тому що, коли я входжу в зал адвентистської церкви, я не бачу себе в звичайній церкві з дерев’яними лавками на рівній підлозі, а стою за заднім рядом лав, які розташовані так, що кожен наступний ряд лав знаходиться на вищому рівні, ніж той, що стоїть попереду, як лекційний зал у великому університеті або великий конференц-зал конференц-центру. Я бачу всі лави зайнятими, але жодного обличчя, оскільки я стою позаду всіх і перебуваю на найвищій точці кімнати. Тепер я розумію, що мій друг стоїть ліворуч від мене, а ліворуч від нього директор цієї великої конгрегації. Лави вигнуті, і є два ряди лавок, які розділені посередині сходами, що ведуть до подіуму. Я знаю, що лави ліворуч заповнені адвентистами, але коли я дивлюся туди, я бачу лише темряву і не можу розрізнити тіла людей. Навпаки, я досить чітко бачу контури адвентистів на правому березі.
На трибуні починає говорити жінка. Вона виголошує дуже важливу проповідь, яку я не розумію в деталях. Але я знаю, що вона говорить про те, що я знайшов, що велика тема «праведність через віру», і що це початок світла четвертого ангела. Я радий, коли бачу, що багато адвентистів у правильних лавах починають сяяти. Раптом адвентист у дуже чорному одязі хоче встати у другому ряду, і я знаю, що це «противник» (противник, заважає). (Це слово так часто приходило мені на думку уві сні, що я хочу підкреслити його, залишивши його навіть у перекладах в оригінальному вигляді.) Потім відбувається те, що мене дуже лякає. Раптом троє адвентистів на церковній лаві позаду нього дістають пістолет. Я бачу, що це старовинний пістолет з одним пострілом. Вони притискають рушницю до голови противника й стріляють. Коли вони натискають на курок, я не чую удару і не бачу ні вогню, ні диму. Голова контрагента, яку я бачу лише ззаду, падає праворуч, і він «мертвий». Я не бачу ні крові, ні ран. Він просто більше не рухається. Жінка продовжувала говорити весь час без враження, і я бачу, як адвентисти на правій лавці сяють все більше і більше.
Потім приблизно в середині рядів повторюється те ж саме. Противник хоче встати, перебити жінку та висунути якісь дурні заперечення. Позаду нього троє адвентистів націлюють на нього свої старовинні рушниці й натискають на курок. Ні диму, ні тріску, ні вогню, ні ран, але голова зрадника падає йому на праве плече і він мовчить.
Потім я бачу протилежного прямо перед собою. Одразу ми з директором, моїм товаришем тримаємо в руках такий же пістолет і стріляємо. Знову ні звуку, ні рани, але противник мертвий. Це був останній.
Потім жінка на подіумі закликає до покаяння і нового віддання Господу Ісусу з новим знанням про нашу долю. Вона просить усіх, хто хоче віддатися Богу, вийти на трибуну. Усі адвентисти з правого берега падають вниз — усі, крім мертвих противників. Коли я дивлюся ліворуч на інші лави, то помічаю, що всі, хто сидів там раніше, покинули зал. Раптом усі адвентисти з трибуни повертаються до мене, і жінка починає їх вести. Вони йдуть сходами до мене з сяючими обличчями. Помічаю, що вони хочуть комусь подякувати. Але я ні в якому разі не хочу, щоб вони мені поклонялися, тому я хочу втекти. Роблячи це, я трохи повертаю голову праворуч і біля стіни за собою бачу гігантський грубо вирізаний хрест, який, мабуть, був там увесь час, а я його не помітив.
Знову звертаюся до натовпу на чолі з жінкою, яка все ще наближається до мого друга, директора і мене. Але тепер я розумію, що вони не хочуть поклонитися мені, а падають на коліна перед хрестом. Я чекаю, поки вони підійдуть до мене, і жінка падає прямо переді мною. У цей момент у неї з рук вислизає пістолет такої ж конструкції, як і інші. Тоді я стаю на коліна перед жінкою — не для того, щоб віддати їй шану, але щоб віддати шану і поклонитися Ісусу разом з нею. Я так низько стою на колінах, що мої руки торкаються землі. Тепер я бачу, що в мене в кожній руці по пістолету, і я кладу їх навпроти пістолета жінки на підлозі. Мої два пістолети тепер прямо перед пістолетом жінки і разом вони утворюють трикутник. Мої два пістолети розміщені таким чином, що ствол одного вказує на ручку іншого.
Після того як ми всі разом стали на коліна і подякували Богові за всі Його вчення та нове світло, ми знову встаємо. Жінка каже собі, моїй подрузі та директору, що тепер ми повинні зробити постійний запис про те, що ми пережили сьогодні тут, у цьому зібранні. Ми повинні піти зараз до кабінету директора і записати все, що тут сталося, у церковний журнал, щоб це ніколи не загубилося.
Заходимо до кабінету директора, обшитого темним деревом. Він дістає величезну церковну книгу з полиці на стіні і відкриває її з великими труднощами, оскільки вона дуже велика і важка. Сторінки здаються мені величезними. Тоді він починає робити свої записи пером і чорнилом. Все дуже урочисто. Через деякий час ми всі підписуємося — і директор, і я, і мій друг, і жінка, і багато хто з присутніх. Директор повертає книгу на полицю, і ми йдемо геть щасливі та з сяючими обличчями.
Наступної суботи я стою перед великим білим церковним будинком, де я був у суботу раніше. Я все ще в тому ж періоді часу, що й раніше. Цього разу я не у фойє, а поза межами величезного святилища конгрегації. Я розумію, що це дерев'яна церква, пофарбована білою фарбою. Він не новий, але й не надто старий; біле не надто біле, але й не надто брудне.
Мій друг зі мною, і ми чекаємо початку служби. Раптом подвійні двері головного входу відчиняються, і звідти вибігає жінка. Вона гірко плаче і, ридаючи, тікає в бік лісу. Ми з подругою біжимо за нею, добігаємо до лісу, і подруга ніжно її тримає. Повільно і з великим терпінням я починаю з нею розмовляти. Вона так плаче, що я не можу зрозуміти, що вона хоче сказати. Я вже зрозумів, як тільки відчинилися великі подвійні двері церкви, що сталося щось жахливе. Коли жінка трохи заспокоюється, я нарешті розумію, що вона каже: «Директор! Він мертвий! Коли я сьогодні вранці прийшов до церкви, щоб все прибрати та підготувати до богослужіння, я знайшов його мертвим у своєму кабінеті на підлозі. Я не знаю, чи хтось його вбив, чи він помер від серцевого нападу. Але він мертвий!» Вона знову ридає і гірко плаче. Раптом мені спадає на думку з пекучою силою: «ЦЕРКОВНА КНИГА! Господи, може, церковну книгу хотіли вкрасти!».
Тим часом приходять інші брати, ми беремо жінку під руки і повертаємося до церкви так швидко, як дозволяє її плач. Одразу з хвилюванням і великим хвилюванням забігаємо в кабінет директора. Дійсно, він лежить мертвий на підлозі. Але я не бачу крові. Він лежить обличчям вниз. Церковна книга ще стоїть на полицях. Ми дістаємо важку книгу в шкіряній палітурці, кладемо її на стіл директора й починаємо шукати запис про Суботу сім днів тому. Нам потрібно багато часу, щоб перегорнути великі, важкі сторінки. Кожна сторінка написана у дві колонки. Нарешті ми знаходимо початок запису — він знаходиться на правій сторінці в правій колонці, починаючи приблизно з нижньої третини.
На ньому великими чорними літерами написано «Церковна конференція 18XX». (Я не міг побачити точний рік, тому що символи були якось розмиті. Я вказую це XX року.)
Під цим заголовком — список імен присутніх, про які я забув. За кожним ім'ям стоїть рід діяльності учасника. Я знову дивуюся, наскільки застарілими є назви посад. Є і адвокат, і пастор, і тесля, і домогосподарка. Я або не бачу більше, або просто забув.
Список учасників закінчується в кінці правої сторінки у другому стовпці, де написано: «Цього дня в цьому будинку відбулися такі надзвичайно важливі події:»
Швидко перегортаємо сторінку. І тоді ми розуміємо, що великий прямокутний шматок був вирваний із наступної сторінки. Відсутня вся ліва колонка, де були записані події та нове світло, яке ми всі отримали. Ми всі налякані до смерті. Раптом жінка каже: «Боже мій, я бачила сьогодні вранці біля дверей кабінету директора такий папірець, прибитий цвяхом. Можливо, воно ще там!» Всі повертаємося до дверей і розглядаємо обидві сторони. Папіру вже немає. Там, де був цвях, видно лише невелику дірку з зовнішнього боку дверей до кабінету директора.
Знову звертаюся до всіх інших. Я бачу, що їхні обличчя вже не сяють. Жінка знову гірко плаче. Я знаю, що те, що сталося сьогодні, так сильно вразило її, що вона ніколи не забуде цього до кінця свого життя.
Потім я дивлюся на себе, і мій одяг раптом починає змінюватися. Я бачу все ніби в уповільненій зйомці, коли мої труси знову змінюються моїми повсякденними синіми брюками і припиняється дряпання вовняних шкарпеток. Моє взуття знову перетворилося на робоче взуття для ферми, і тепер я ношу легку літню сорочку. Раптом я чую гучний голос зверху і позаду себе. Одразу я розумію, що саме в цьому напрямку я бачив гігантський дерев’яний хрест у залі. Голос був чудовим і гучним, але не неприємним і урочисто проголошував: «А тепер твоя черга!»